1889 - 1950
Велика Британія) — український артист балету польського походження, видатний танцівник і хореограф.
*Бог танцю*
Знаменитого танцівника Вацлава Ніжинського вважають засновником чоловічого танцю
ХХ ст. Завдяки незвичайній пластиці та здатності "зависати" в повітрі під час стрибка його називали "богом танцю" і людиною, яка подолала гравітацію. Першу половину свого життя він провів на сцені, залишаючись протягом 10 років найяскравішою зіркою балету, а останні 30 років провів у психіатричних лікарнях, втративши інтерес до всього, що колись було сенсом його життя. Його доля стала ще одним підтвердженням істини:
геній і божевілля йдуть пліч-о-пліч…
Батьки — Томаш (Хома) і Елеонора Ніжинські — були випускниками Варшавської балетної школи й
у молодості виступали у Варшавській опері.
Разом із батьками він жив у світі мистецтва, а ще терпів необлаштованість кочового життя.
Та попри все він бачив себе лише на сцені. У п’ять років йому вже довіряли ролі на сцені.
було байдуже. Ніжинського вже чекав Маріїнський театр.
Його талант беззаперечний – візитівкою пластичного юнака були високі стрибки: він стрибав вище за всіх у своєму балетному класі й зависав у верхній точці, немов левітував над підлогою.
"Танець має бути
природним, як дихання,
де один вдих слідує за іншим"...
Кар'єра юного артиста розпочалася дуже успішно.
Він швидко став популярним.
На запрошення Сергія Дягілєва Ніжинський брав участь
у "Російських сезонах" 1909–1910 (головні ролі у виставах М. Фокіна
"Павільйон Арміди", "Єгипетські ночі", "Шопеніана").
Він був партнером М. Кшесинської, О. Преображенської,
А. Павлової, Т. Карсавіної, О. Спесивцевої.
Вацлав Ніжинський
та Тамара Карсавіна, "Шопеніана", 1908
Його називали новатором та експериментатором, хоча ці нововведення не завжди розуміла та приймала публіка.
У 1911 р. Ніжинського зі скандалом звільнили з Маріїнського театру після того, як він з'явився в надто відвертому костюмі у виставі "Жизель". Імператриці Марії Федорівні його зовнішній вигляд здався непристойним (до нього ніхто не виходив на сцену в трико).
І Вацлава вигнали.
Вацлав Ніжинський та Тамара Карсавіна, "Жизель", 1910
Після цього він став постійним членом трупи С. Дягілєва (до 1913), танцював у постановках М. Фокіна ("Карнавал", "Петрушка", "Шахерезада" та ін.).
Залишився жити за кордоном.
Її філософія навчання була зосереджена на підготовці танцюристів для роботи з такими хореографами, як її брат. Серед учнів Броніслави був видатний український балетний танцівник та хореограф Сергій Лифар.
Змінювалися сцени усього світу —
Париж, Дрезден, Лондон, Монте-Карло, Нью-Йорк, Відень. Всюди танцюриста супроводжував приголомшливий успіх.
До того ж Дягілєв вирішив виховати зі свого друга хореографа.
1912–13 роках як балетмейстер Ніжинський змінив М. Фокіна, поставив два балети на музику К. Дебюссі – "Післяполудневий відпочинок фавна" та "Ігри", а також "Весну священну" І. Стравінського. Його новаторські постановки, неоднозначно сприйняті критиками й глядачами, заклали підвалини для розвитку балету 20 ст.
але резонанс був неймовірним.
Сюжет балету розповідає про язичницький ритуал весняного жертвопринесення, де дівчина, яку "дарували" землі, несамовито танцює до смерті. Декорації створив Микола Реріх, а музику, яка була експериментальною для того часу, написав Ігор Стравінський.
Ніжинський же поставив незвичну хореографію, яка була далекою
від розуміння класичного балету.
Ніжинський виявився сміливим і оригінально мислячим хореографом, який відкрив нові шляхи в пластиці,
що повернули чоловічому танцю
колишній пріоритет і віртуозність.
У 1913 р. під час гастролей у Південній Америці (в Буенос-Айресі) Вацлав Ніжинський одружився з угорською балериною Ромоною Пульськи. Це призвело до розриву відносин між танцівником і Дягілєвим, який прагнув повного контролю над життям свого фаворита і дуже ревно ставився до всіх, хто претендував на його прихильність
і відволікав від роботи. В результаті Ніжинський був змушений покинути трупу Дягілєва. І це стало для нього "початком кінця".
Після такого удару Ніжинський начебто заново намагався знайти себе. Його запросили очолити балет у паризькій "Гранд-опера". Вацлаву запропонували величезні гонорари з однією умовою: він виходитиме на сцену 20 разів на рік. Але, ознайомившись із репертуаром театру, він відкинув цю пропозицію.
У 1914 р. Ніжинський з дружиною та новонародженою дочкою вирушили до Петербурга,
але в дорозі їх застала Перша світова війна, і на початок 1916 р. вони були змушені залишатися у Будапешті.
Після цього він відновив контракт із Дягілєвим та гастролював із "Російським балетом"
у Північній та Південній Америці. У 1917 р. танцівник вирішив залишити театр і оселився з сім'єю у Швейцарії. Востаннє він вийшов на сцену 1919 р.
у Європі початку ХХ, що не замикається
у історичному просторі свого реального життя, а мігрує крізь час, поринаючи
і у власне минуле, і у далеке, вірогідне майбутнє - не знаходячи в жодному з часів ані спасіння, ані надії.
8 квітня 1950 року в Лондоні, похований на кладовищі Монмартр в Парижі.
Ніжинський вражав глядачів експресивністю виконання,
технікою танцю, зокрема феноменально високим стрибком, акторською майстерністю, художньою довершеністю образів героїв, подекуди з еротичним забарвленням.
Усього за десять років сценічного життя Вацлав Ніжинський збагатив мистецтво балету незліченними знахідками,
які змінили академічні канони.
