Кожен народ має свою історію, мову й культуру, які ідентифікують його. Саме з народу виходять ті генії, які своєю діяльністю прославляють свій рідний край на весь світ.
Українці – не виняток. Скільки відомих художників, письменників, співаків вийшло з нашого народу. Однією з таких є неймовірно талановита українська художниця, майстер народно-декоративного живопису, представниця "народного примітивізму" – Катерина Білокур.
Уяви широку українську ниву. Посеред неї — стежка, вкрита пелюстками. Кожен її відтинок — один із етапів життя Катерини Василівни.
Ця дорога не була легкою, але вона світилася барвами, яких світ не бачив до неї
й не побачить після.
в невеликому селі Богданівка на Полтавщині.
стеблини пшениці, тінь від кущів,
і квіти, які росли так само тихо,
як її талант.
жагуче бажання творити.
Її не приймали — через відсутність освіти, через "не той статус",
через стереотипи.
Але відмова не гасить полум'я: вона продовжує вчитися сама.
і далі він звертається до Павла Тичини .
Поет вражений:
"Це малював геній".
Звідтоді розпочинається шлях місткині до широкого визнання.
Пабло Пікассо, зазначаючи, що Україна має художницю світового рівня.
Картини — "Квіти за тином", "Цар-Колос", "Півники" — приголомшують усіх.
Це не просто натюрморти.
Це космос, вирощений на українській землі.
Картина "Цар-Колос" — найзагадковіша робота Катерини Білокур. Перший варіант цієї картини, який експонувався в Луврі, був викрадений…
Картина "Цар-Колос" стала одним із символів її творчості. На ній звичайний житній колос перетворюється на величний образ хліба — сили української землі, її нескоренності. Колос майже сяє на тлі неба, мовби нагадуючи: життя народжується у дрібному, непомітному, але справжньому.
Білокур бачила красу там, де інші проходили повз — у дрібній росинці, поламаній гільці, тіні від листка. Вона сказала:
"Якби люди знали, які вони щасливі, що вміють бачити світ!".
І тому малювала так, ніби хотіла зберегти кожну мить цього світу для тих, хто забуває дивитися навколо.
що "почула" рослину, і лише тоді бралася за пензель.
у хаті, побіленою крейдою, яка стала для її творчості храмом барв.
Квіти — її діти, її молитва, її мова.
Вона говорить із ними так, як інші говорять з друзями.
Тримає пензель, як тримають руку близької людини.
Її роботи стають ще нижнішими, ще пронизливішими.
Вона відходить тихо, але світ уже назавжди наповнений її барвами.
Вони зберігають нашу природу, нашу ніжність і силу. І кожного разу, коли хтось бачить її полотна, здається, що вони пахнуть свіжими півоніями, стиглими яблуками, теплим літнім вітром, що колише жито.
"Мені легко буде вмирати, коли я знаю, що роботи мої не зникнуть".
в Богданівці
Вони надихають художників, письменників, дорослих та дітей.
Її квіти стали символами українського світовідчуття:
чистого, ніжного, нескореного.
І кожна картина Білокур — це маленька Україна,
вкладена в пелюстку.
